15 ЛЮТОГО ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ВОЇНІВ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ
З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від вогняних років афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України, долею одягнених у солдатські шинелі. 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Відтоді ця дата увійшла в новітню історію як День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
(для перегляду натисність на зображення)
Чорні тюльпани – трагедія і доблесть
Немає у світі більшого безглуздя, ніж війна. Страх, відчай, каліцтво і смерть – все це її діти. Вона нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.
Сьогодні вкотре, перегортаючи сторінки Афганської війни, яка і через 32 роки з дня виводу військ нагадує про себе невимовним болем згорьованих родин, що втратили своїх синів, нагадує муками і стражданнями тих, хто пройшов через неї та залишився живим.
Спливає час, у якому не губиться людська пам'ять про тих, хто перетворився на «білих журавлів», хто такою дорогою ціною розплатився за цю нікому непотрібну десятилітню війну – ціною життя.
Не оминуло горе і нашу родину. 20 червня 1984 року під час виконання бойового завдання поблизу кишлака Достумхейль загинув наш односелець, мій брат Мироненко Олег Миколайович. Йому на той час не виповнилося ще й двадцяти років.
Молодий, сповнений сил, життєрадісний, з великими планами на майбутнє хлопець поліг у чужому краю, під чужим палючим сонцем. Додому ж повернувся у ‘’ чорному тюльпані ‘’ холодним і бездиханним.
А тут, у рідній Україні, його стрічали вбиті горем батьки, брат, сестра, родичі, друзі, кохана дівчина.
Не вірилось тоді, не віриться й сьогодні. Не відболить це несамовите горе , ніколи не відплачеться…
Олег завжди був веселим, товариським, доброзичливим хлопцем. Він умів наповнити позитивом, здавалося, все, до чого торкався. Дуже любив спорт. Спочатку грав за волейбольну команду Надеждівської школи, а згодом за команду Нікопольського педучилища, у якому навчався з 1979 р. по 1983 рік. По закінченні пішов працювати у село Василівку Новотроїцького району вчителем трудового навчання та креслення. І тут діти ватагою ходили за ним, адже Олег Миколайович як ніхто інший вмів заразити своїх учнів спрагою до знань, був справжнім наставником й порадником. Звідти, з Василівки, пішов до армії. Туди планував і повернутися. Але не судилося… Чужа війна обірвала ще одну струну життя, ще одну недоспівану пісню.
Афганська війна… У людській пам’яті вона житиме ще довго, бо її історія написана кров’ю наших хлопців, сльозами матерів, обелісками із залізними зірочками.
Пам’ятаємо і ми.
В нашій школі у 2007 році було відкрито меморіальну дошку пам’яті Олега Мироненка. У класі, в якому навчався Олег, є стенд з описом життя та обставин його трагічної загибелі. Щорічно 15 лютого до дня виводу військ з Афганістану проходять лінійки та виховні години, організовуються зустрічі з воїнами-афганцями. Гуртківцями краєзнавчого гуртка «Стежина» під керівництвом В.І. Мар’янович було проведено дослідницько-пошукову роботу і представлено журнал-альманах «Чорний тюльпан – трагедія і доблесть» на Всеукраїнську історично-географічну експедицію «Історія міст та сіл України».
За ініціативи та спонсорства Ю.М. Робака в селі щороку проходить турнір з футболу «Пам’яті Олега Мироненка» між командами сіл Чаплинського району.
У місті Нікополь Дніпропетровської області Спілкою Ветеранів воїнів-інтернаціоналістів створено музей, в якому є дошка з експонатами, що висвітлюють життя та бойовий шлях Олега.
Делегація ветеранів-афганців минулого року відвідала нашу школу. Потім гості побували на могилі воїна. Не змогли ветерани-інтернаціоналісти оминути своєю увагою матір загиблого побратима. Вони відвідали Лідію Федорівну та привітали її з восьмидесятиріччям.
У рідному педучилищі (тепер педагогічному коледжі м. Нікополя) за ініціативи тренера волейбольної команди В.Є. Бенька проводиться щорічний відкритий турнір з волейболу пам’яті воїна-інтернаціоналіста О. Мироненка, на який запрошують і учнів нашої школи. Щорічне листування між закладами уже стало традицією. З 2004 турнір підтримує Нікопольська міська громадська організація «Союз інтернаціоналістів» Української Спілки ветеранів Афганістану. Переможці конкурсу отримують перехідний кубок. Також у коледжі є художньо оформлений куточок, де можна прочитати багато цікавого із життя колишнього студента.
Як гордість за сина, зберігаються нагороди Олега в сім’ї : орден «Червоної зірки», медаль «Захиснику Вітчизни», медаль «Від вдячного афганського народу».
Та ніякі ордени і медалі не зможуть повернути матері сина. Дні змінюють ночі, спливають роки. Час не зупинити. Здається, тільки вчора ми згадували тебе, Олеже, у твій можливий (чи неможливий) ювілей – п’ятдесятиріччя, а вже минуло майже сім років. Пригадалася осінь 2014 року – 3 жовтня. Твій день народження. Саме тоді весь біль і смуток я спробувала вкласти у рядки :
Тобі було б сьогодні п’ятдесят,
Якби душманська куля не скосила,
Аби наказом генерали сиві
Війну спинили – горе відвели.
В горах Афгану помилки чужі
Життя зітнули, мрію відібрали.
І сотні воїнів тахих як ти
У небо відлетіли журавлями.
Учителю, солдате, односельце,
Душу стискає, сумом огорта.
Я згадую тебе зі щемом в серці,
Дощами ж плаче осінь золота.
Залишайся ж ти у пам’яті народній. Такі люди не вмирають, вони живуть між нами, вони вчать нас, як потрібно любити свій край, свій народ.
Вічна тобі пам’ять і слава!
ТЕТЯНА ПОТОЧНА
Мужність – страж і опора всіх
інших чеснот, і той, хто позбавлений
мужності, навряд чи може бути
твердим у виконанні боргу і виявити
всі якості істинно гідної людини.
Джон Локк
Афганістан – наша пам’ять
Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна.
Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. Війна в Афганістані – це трагедія і звитяга сотень тисяч людей, мужність, доблесть і героїзм, кров і біль, душевні страждання і втрати… За десять років цього пекла на один день припадала смерть чотирьох молодих людей віком від 18 років… Скільки ненароджених дітей!??? Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав. Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.
Виконував свій інтернаціональний обов’язок і наш земляк Пожарський Віктор Олексійович (01.01.1959-28.10.1980).
Народився Віктор Олексійович в селі Хрестівка 01 січня 1959 року. Дихав степовим повітрям сонячного Таврійського краю. З гомінкою дітворою ріс русявий хлопчик, любив бігати до мами на ферму. З дитинства привчався до праці. Ріс допитливим, чутливим до своїх двох сестричок та інших дітей. Завжди з нетерпінням чекав 1 вересня, щоб швидше піти до школи. У школі Віктор вчився міркувати та пізнавати навколишній світ. У школі вчився і жити… Відзначався винятковим працелюбством, дисциплінованістю, старанністю при виконанні своїх обов’язків. А ще із самого дитинства Віктор цікавився технікою. Веселий життєрадісний юнак, який любив життя і бачив у ньому лише прекрасне. По закінченні Хрестівської середньої школи в 1976 році продовжив навчання у Херсонському ПТУ №5, працював у рідному радгоспі «Чаплинський». 1978 року сім’я Пожарських втратила батька.
12.05.1979 року Віктора призвали на службу до лав Радянської Армії. Початкову військову підготовку проходив у м. Миколаїв, у грудні 1979 року молодшим сержантом був направлений для проходження подальшої служби в Республіку Афганістан, польова пошта № 83255.
Служив у танкових військах механіком–водієм бойової машини піхоти. Служив на совість. Часто приходили матері листи від командирів, які дякували за виховання доброго воїна і вірного товариша. Дуже сумував за рідною Україною, рідним селом, друзями, часто писав листи мамі і двом сестричкам, розповідаючи про нелегкі солдатські будні. Із листа до старшої сестри Любові від 10.04.1980р.: «потихонечку привыкаем, но здесь, наверне, никогда не привыкнешь, а если привыкнешь, то нужно забыть, что есть другая жизнь. Конечно, за год здесь немного одичаем, но зато на гражданке будем ценить то, чего не замечал, а таких мелочей насобирается целая куча. Но ничего, переживем, ведь осталось еще столько же, а тогда пусть хоть волк траву ест. Представляешь, мы сейчас живем в 14 веке. Календарь здешний отстает от нашого на 600 с лишним лет, так что не каждый сможет с 20 века перескочить в 14. Здесь до сих пор феодальный период, даже самому не вертися, что находишься в таком месте. Конечно, лучше бы было, если бы мы были на экскурсии, но, к сожалению, мы в Армии. ….Погода очень теплая +35-40. Но говорят, что это еще цветочки. Жаль вот, речки здесь нету. … Фото здесь достать очень трудно. … Когда будеш писать, то, пожалуйста, высылай и чистый конверт, потому что у нас это дефицит…». У листі від 12.05.1980р., тобто майже через місяць, Віктор пише: «Живем сейчас на новом месте, освоились. По сравнению с тем, что было у нас, сейчас намного лучше, когда все достроим, будет вообще все хорошо. Ведь, главное, лето это продержаться, зима здесь нормальная, надеюсь, пролетит быстро. Сейчас еще лета нету, а у нас +40-45 бывает, ветер с пылью. Но это уже вошло в привычку, даже и не замечаешь. Главное, чтобы глаза не стали узкими, а то они целый день почти полуоткрытые. Да, но здесь есть и неплохие места. Вот в это воскресенье ездили за верблюжей колючкой, то заезжали в поселок один купаться. Вот там красота. Отдохнули, крабов наловили, рыбы. Речка сама небольшая, но течение очень быстрое, на ногах трудно устоять. Роща рядом очень маленькая, но птиц каких хочешь. Вообщем, для нас это было дико. Ведь мы берем бинокль, чтобы посмотреть на деревья. Вот так и живем…».
Молодший сержант Пожарський Віктор Олексійович, вірний військовій присязі, проявивши героїзм, стійкість і мужність, виконуючи бойове завдання, загинув 28 жовтня 1980 року біля гори Гірішк провінції Гільменд.
Початок листопада 1980 року. Жахлива звістка чорним смутком сколихнула не лише Хрестівку, а й весь Чаплинський район. Це була перша у районі цинкова труна. У сільському клубі прощалося із Віктором все село, сотні людей проводжали героя в останню путь. Неможливо описати словами горе, біль матері та сестер, які прощалися з рідною людиною через маленьке віконце. Плакали знайомі і незнайомі люди, плакали родичі, друзі, однокласники.
Ховали інтернаціоналіста
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у скорботі
Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ..
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
В селі ховали воїна – солдата
У мирному вкраїнському селі.
За мужність і військову доблесть, проявлені під час виконання інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан, Пожарський Віктор Олексійович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки та Грамотою Президії Верховної Ради СРСР (наказ від 28.12.1988 року).
Живі завжди в боргу перед мертвими. У селі Хрестіка одна з вулиць названа на честь Віктора – вулиця Пожарського, у місцевій школі оформлено куточок про героя. 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати. Їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...
CВІТЛАНА ВИШНЕВЕЦЬКА
Пам’яті загиблих, в ім’я живих…
Серед мальовничих Таврійських степів розташовано село Шевченка. Саме тут в родині колгоспників народився та виріс воїн-афганець Шевченко Геннадій Михайлович.
Хлопець був старшим у сім’ї, ріс веселим, добрим, товариським. Змалечку проявляв турботу про близьких і рідних. Уже в ранньому дитинстві любив бігати до тваринницької ферми і допомагати батькам. Саме там працювали Михайло Трохимович і Людмила Тимофіївна. Батьки з гордістю дивилися на маленького господаря і сподівалися, що старший син Геннадій продовжуватиме їх справу, буде надією й опорою в старості.
Коли у 1971 році Геннадій вступив до першого класу Шевченківської восьмирічної школи, у нього з’явилося багато нових друзів. Він завжди був в оточенні однолітків, тому що вмів заохотити товаришів цікавою справою.
Влітку, коли наступала гаряча пора і розпочиналися жнива, парубок часто виходив за село, де колосились гарними врожаями колгоспні ниви, та із захопленням дивився на роботу комбайнерів. Саме тоді він вирішив, що після закінчення школи обов’язково буде механізатором.
Швидко промайнули безтурботні шкільні роки, і Геннадій став перед вибором майбутнього. Він залишився в селі працювати в колгоспі «Таврія», де його поважали за добре серце і відповідальність.
Хлопець із нетерпінням і хвилюванням чекав призиву до лав Радянської Армії. В 1983 році отримав повістку з військкомат. Роки служби в Армії співпали з Афганською війною. За волею долі, він потрапив на службу в Афганістан. Геннадій брав участь у бойових операціях, ризикуючи своїм життям. Хлопцю не судилося повернутися додому.
У червні 1984 року Геннадій загинув, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. Його посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.
Ім’я нашого односельця викарбовано на пам’ятнику у центрі кладовища в с. Шевченка та на обеліску воїнам – афганцям у смт. Чаплинка.
Афганістан… Ця назва викликає біль і співчуття. Співчуття тим, хто втратив рідних, які виконували свій військовий обов’язок. А біль за тих, хто віддав життя, назавжди залишившись молодим, повним сил і мрій. Не згасне це горе, допоки житимуть батьки, брати і сестри загиблих синів України.
АЛЛА ЛЮТІКОВА
